Ціник Олена Василівна "вчитель-методист"

Тема. Народе мій, до тебе я ще верну...”(Огляд життєвого шляху Василя Стуса)     

        Мета.    Ознайомити учнів із життєвим шляхом поета; розкрити джерела його творчості, показати непересічний талант митця; розвивати вміння слухати і розуміти поезію; виховувати громадянську свідомість школярів. 

Тип уроку.   Урок засвоєння нових знань

Метод.      Лекція з елементами бесіди та виразного читання.

Обладнання.   Портрет письменника, ілюстрації до віршів, книги “Феномен доби”, “Вікна в позапростір”.

Хід уроку

     Всіх не злічити, всіх не розстріляти!

Але за що? Не можу зрозуміти,

За те, що Україну звали мати,

Що не цуралися її рясних суцвіть?

Любили рідне слово до загину,

Не  йшли в мовчальники, в юрбу глухоніму.

І боронили рідну Україну,

Немов мадонну-матінку саму!

Учитель. Так уже повелося, що епоха не цінує геніїв за життя. Вона згадує про них по смерті, схиляється перед ними в пошані й каятті.

                  Схиляємось ми в пошані й каятті і перед поетом Василем Стусом. Доля відміряла йому Шевченків вік: 47 літ, із них майже 13 у тюрмі і на засланні. Дала йому Тарасову любов до рідної землі і Тарасову муку за її волю. Василь Стус міг би повторити Шевченкові слова: “Караюсь, мучусь, але не каюсь”.

               Ще у 1969 році Всиль визначив свою життєву програму: “Ненавиджу слово “поезія”. Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них, як на мене – путящі”. І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється від неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це насамперед – добродій. “Якби було краще жити, я б вірші не писав, а робив би коло землі. Ще зневажаю політиків. Ще – ціную здатність чесно померти.”

            І цю здатність Василь довів усім своїм життям. Своїм життям Василь Стус помножив приклади того, що у зіткненні сили влади із силою духу завжди перемагає остання, бодай і найвищою ціною – життям.

           Як ви зрозуміли, сьогодні на уроці ми розглянемо життєвий шлях поета-шестидесятника Василя Стуса. (Запишіть, будь ласка, тему уроку).     

           Життєвий шлях цього поета невіддільний від його творчості, тому ми не тільки ознайомимося із сторінками біографії, а й розкриємо джерела творчості, особливості його таланту.

          Урок проведемо у вигляді усного журналу через призму оцінки трьох особистостей: Поета, Читача, Критика.

        Шановні учні, ваше завдання за допомогою опорного конспекту, який лежить у вас на парті та на основі почутого на уроці, створити свій власний конспект. А на домашнє завдання – дати письмову відповідь “Моє перше враження про Василя Стуса”.

І сторінка

“Народе мій, до тебе я ще верну!”

Читач.         Верни до мене, пам‘яте моя,

Нехай Дніпра уроча течія                    

бодай у сні у маячні струмує

і я гукну. І край мене почує.

Верни до мене, пам‘яте моя.

Критик. 19 листопада 1989 року. Неділя. Цього дня українська земля прийняла у своє лоно вимучене тюрмами і таборами тіло поета – Василя Стуса. Безкінечна жалобна процесія йшла через усе місто до Байкового цвинтаря. Разом із Стусом ховали його побратимів Олексу Тихого та Юрія Литвина. На трунах у головах круглі хлібини з тонкими золотистими свічками, у ногах – вінки тернові з яскравими калиновими кетягами. І напис: “Несіть мене, лелеченьки, мертвого додому”. (На столі хліб і свочка; калиновий кетяг на вишитім рушникові).

Звучить вірш Іди Островського “Пам‘яті Василя Стуса”.

Луна іде – гуде Земля,

Відгукується болем, -

Приймає Сина іздаля...

О, доленько! О, доле!..

До свого серця пригорни,

О Земле! Україно!

Прийми нарешті з чужини

Не пасинка, а сина.

А що ж такого Син вчинив,

Що мусив погибати?

Тебе, о Земле, захистив!

Тебе, о рідна мати!

Блакитно-жовто майорить –

То небом віє, полем.

Чому ж так душу щось гнітить,

Стискає серце болем?

Чому ж це, осінь золота,

Думкам нема спочинку?

Мовчить природа,огорта

Поета домовину.

І найстрашніше те, що поет знав свою долю.

Поет. “Я просто інакше вже не можу! І жити не можу спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але почуваю, що мушу її пережити саме ось так”.

Критик. Чому?

Поет. “За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину”.

Критик. І обставав твердо, сміливо, із кожним разом усе більш безстрашно. І жодного разу не жалкував про це.

Поет. “Ще й до жнив не дожив, зелен-жита не жав, ані не долюбив. І не жив, і не жаль”.

Читач.   Господи, гніву пречистого

Благаю – не май за зле.

Де не стоятиму – вистою.

Спасибі за те, що мале

Людське життя хоч надією

Довжу його в віки.

Думаю, тугу розвіюю,

Щоб  був я завжди такий,

Яким мене мати вродила

Й благословила в світи.

І добре, що не зуміла

Мене од біди вберегти.

Критик. Життя Василя Стуса – це дорога через терни до зірок, до посмертного повернення до рідного народу. Пророчими виявилися його слова:

Читач.   Народе мій, до тебе я ще верну,

Як в смерті обернуся до життя

Своїм стражденним і незлим обличчям

Як син, тобі доземно уклонюсь

І чесно гляну в чесні твої вічі

І в смерті з рідним краєм поріднюся.

Учитель. Отже, Василь Стус повернувся до свого народу, на жаль, тільки після смерті. (Учитель демонструє фотографії, представлені у фотомонтажі).

II сторінка

“Хто ж він, Василь Стус?”

Критик. Василя Стуса, як і Ліну Костенко, Василя Симоненка, не друкували 16 років. Його твори з‘явилися лише за межами Вітчизни. Яким він був? Чому його так боялися? Високим, худорлявим, трішки сутулуватим. Допитливий погляд карих очей, широкі розкрилля темних брів, круте підборіддя людини з міцною волею. Складки, що вляглися з кутків губ униз, свідчили про пережите.

              Послухайте, як описує його портрет українська поетеса із Бразилії Віра Вовк: “Профіль Василя Стуса нагадував мені Данте у лавровім вінку, що його Рафаель увінчав на стіні Сікстинської каплиці. Він також мав таку габсбурзьку нижню губу, що надавала його обличчю виразу впертості. Упертий він і був, говорив протяжно й повільно. Не пригадую собі, щоб він колись засміявся.”

Учитель. Ви вже знайомилися із творчістю Василя Стуса у 8 класі. Що вам відомо про дату й місце його народження?

( Народився він 6 січня 1938 року у селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області у селянській родині Семена Дем‘яновича та Ілини Яківни Стусів. У святвечір народилася четверта дитина, яку назвали Василем. Перші уроки, які одержав у житті, були од маминої колисанки).

Поет. “Дитинство моє було гарним, я ріс в атмосфері добра та любові, але було дуже важким. Голодним був, як пес. Пам‘ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. Усе дитинство моє було з тачкою: то везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи, рвав траву чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля. Тяжко  жили. Перша прочитана книга – “Кленові листки” Василя Стефаника.”

Критик. У 1939 році на Семена Стуса – батька Василя – заведено справу за доносом, що надійшов до совецьких каральних органів. Та Господь змилостивився над родиною: Семенові Стусу вдається завербуватися на один із хімічних заводів міста Сталіно (сучасний Донецьк), куди він переїжджає із дружиною, згодом сюди перевезли і дітей, Василя та Марусю.

             Дуже важко визначити сьогодні, чи був би Стус великим поетом, якби доля  не закинула його батька у геть не україномовний Донбас, де навіть збереження батьківської мови прирікало на часткову ізоляцію. Але зі всією певністю можемо сказати, що початки незламності духу закладені саме цим вугільним краєм, де кожен утверджує себе на межі можливостей.

Учитель. Пригадайте, що ви знаєте про навчання Василя у школі? ( Він пішов до школи ще до 6 років. Навіть мати про це не знала. Вона працювала цілий день, а йому було скучно, то любив іти до школи і слухати, як навчають інших. Четвертий клас закінчив на відмінно і до кінця мав грамоти. У 5-6 класах знав напам‘ять майже весь “Кобзар” і почав уперше римувати. Перші справжні поетичні спроби припадають на старші класи, коли прийшло перше кохання. Після війни Василь пас чужу корову і за це його годували. Він знав, що дома голодна мама і просив миску додому, щоб попоїсти з мамою разом. Одного разу приніс додому миску, а мати дуже тяжко насварила, казала, щоб більше так не робив).

Критик. У 7 класі марив музикою і за похвальну грамоту батько купив йому гітару. Спочатку навчився грати “Взяв би я бандуру”, потім кілька романсів, маршів.

Поет. Пам‘ятаю, як уперше пішов до філармонії. Пам‘ятаю, як прослухав цикл лекцій про творчість Бетховена і чимало концертів. А які пречудові його сонати! І яка це була чудова людина! Усе життя  в горі, в нещасті, в муках – він один проти цілого світу – перемагає. Тобто, не поступається напасникам, а йде напролом: або світ прийме мене таким, як я є, як мене породила мати, або вб‘є, знищить мене. Але я – не поступлюся! Хай знає цей світ, що душив мене, гнув мене, що я вижив, зберігся, доніс до людей усе, що хотів...

Критик. У 8-9 класах Василь мріяв про геологорозвідку, бо марив мандрами. Любив малювати, любив самоту, любив дивитися, як заходить сонце, як розказує ліс свою ветху казку, як грає сонце на воді. У 9 класі закохався. І щоб дорівнятися до свого “янгола”, став більше читати. А після прочитання поеми “Мойсей” Івана Франка забув про геологорозвідку, а став літератором.

Учитель. Де здобув Василь Стус вищу освіту?(Навчався на історико-філологічному факультеті Донецького педагогічного інституту. Проте, у нього була спроба вступу на факультет журналістики Київського університету).

Критик. В інститутські роки юнак глибоко зацікавився світовою літературою. Серед улюблених письменників – Рильський і Свідзинський, Пастернак, Рільке, Гете. Він прагне осягнути і таємниці художньої майстерності таких різних прозаїків, як Толстой, Стефаник, Камю та Фолкнер. Усе життя Стус виявляв інтерес до митців, які відзначалися неординарністю світобачення, інтелектуалізмом, філософським осмисленням дійсності, новаторськими пошуками й галузі художньої форми. Студентські друзі відзначають постійну наполегливу роботу в бібліотеці, де поет заповнював величезні освітні прогалини школи, по новому вивчав історію свого народу.

    В одному з листів до сина Василь Стус поділився сокровенним: формуючи себе, він певний період свого життя влаштовував собі сповідь, що зробив за день доброго, а що злого.

    Спробуймо уявити: чи кожний з нас здатний витримати таку сповідь хоча б протягом тижня, адже сповідатися треба перед своєю душею – найбільш поінформованою особою.

    По закінченні інституту вчителював на Кіровоградщині, а після армії – у Горлівці на Донеччині. Повернувся до рідного Донбасу, хоча проблема навчання рідної мови тут стояла дуже гостро. Одного разу у заводській їдальні, куди вони зайшли пообідати з Василем Шиманським, із ними сталася прикра пригода. Після того, як Василь попросив українською мовою перше і друге, на нього накинувся один із шахтарів із словами: “А нам плевать, что они учителя, это бандеровцы, мы их не убили в сорок пятом, сделаем это сейчас.” Василь підняв кривдника над собою і гнівно промовив: ”Замовчи, негіднику, бо вишвирнемо тебе з їдальні”.

    Після цього прикрого випадку з-під його пера з‘явився вірш:

Читач.      Ти що казав? Зараза – що казав?

Як кулі клацали, мов вовчі жовті ікла,

Ти обіцяв – навіки з‘ясував

Біль – білий день, що й світу вже не видно?

Ти що казав? Що в зашморг затягнеш

Мене, моїх дітей, мою дружину

Всіх націоналістів з України,

Фашист червоний, землю збережеш

і на платформи – в болота сибірські

Людські кістки – на добриво візьмеш.

Ти що казав – ти в тишу закуєш

Оцей кортеж оскаженілих тигрів?

Я ворог – так. На полум‘ї тортур

Мене огнем осяяло зненавиди

Я ворог твій. Я ворог. Ворог. Видиш,

Я, ворог твій, - тобі мурую мур

імперії. Стараюсь до пропасниці,

закручений, як равлик, в ревматизм

Точу пісок, вишукую, як трясці,

Для тебе золота. На твій не комунізм.

 Критик. Визнавши, що навчання української мови у російській школі та ще й на Донеччині, марна справа, Василь у 1961 році вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка. Працював над дисертацією “Джерела емоційності художнього твору”. У цей час багато пише. Першою публікацією, якою він заявив про себе, як поет неординарний, була добірка віршів у “Літературній газеті” за 22 грудня 1959 року. Окрилило Василя й те, що тепле вступне слово до неї написав Андрій Малишко. Він відзначив, що творчість учителя з Вінниччини Василя Стуса має хороші поетичні зерна.

   На цей час уже кілька років лежала у видавництві книжка “Зимові дерева”.

Читач.       Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену.

Хай життя – одне стернисте поле,

Але перейти – не помину.

Дотягну до краю. Хай руками,

Хай на ліктях, поповзом – дарма,

Душу хай обшмугляю об камінь –

Все одно милішої нема

За оцю утрачену й ледачу,

За байдужу, осоружну, землю цю...

Критик. Після усунення від влади Хрущова розпочався мертвотний період застою: переслідували інакомислячих, вішали їм ярлики “націоналістів”, “дисидентів”. Кращі представники інтелігенції на чолі з Лесем Танюком утворили клуб творчої молоді, до якого входили Алла Горська, Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний, Євген Сверстюк.

    Не міг стояти осторонь і запальний Василь Стус. У листі до Малишка він пише:

Поет. У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки в селі, а хуторянським народом ми довго не проживем, пам‘ятаючи про вплив міста, про армію, про всі наші канали русифікації.

Критик. І ось 15 вересня 1965 року вийшов наказ за № 180 по Інституту літератури: “За систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу Стуса Василя Семеновича відрахувати з аспірантури інституту.” На цьому аркуші Василь написав:

Поет. Читав. Хай це все залишиться на вашій громадянській і партійній совісті.

Критик. Безпосереднім приводом до цього звільнення став виступ Стуса у кінотеатрі “Україна” під час прем‘єри кінофільму “Тіні забутих предків”. Поет запропонував устати тим, хто протестує проти арештів, що почалися серед київської інтелігенції.

   Цей         випадок і був початком його шляху на табірну Голгофу. Вигнали з аспірантури. Улаштувався кочегаром – звільнили, працював в історичному архіві – звідти теж попросили піти. Пішов на роботу в метро – там побоялися приймати.

Читач.       Прости мені, недільний мій Хрещатик,

Що, сівши сидьма, ці котли топлю

В оглухлій кочегарці. Що терплю,

Коли вже ні терпіти, ні мовчати

Не можу, що, читаючи, люблю

Твоїх Орхана, Незвала і Данте...

В дев‘яте коло прагнучи стримлю. 

Критик. 1968 рік. Розпач стис поета у своїх немилосердних лещатах. Дружина потрапила до тубдиспансера, а малий син дістав ускладнення після грипу. І ні копієчки грошей, хвора сім‘я, ніякої перспективи... Знервований, знесилений тяжкою життєвою й соціальною боротьбою, Василь починає писати політичні заяви. Пише книгу “Феномен доби” про видатне й трагічне явище української літератури Павла Тичину.

Читач.        Сховатися од долі не судилось,

                     Ударив грім – і зразу шкереберть пішло життя.

Учитель. На жаль, надзвичайно талановита людина, яка обстоювала правду і тільки правду, не йшла на компроміс із владою, не могла реалізувати себе у тому суспільстві.

III сторінка

“Прощай, Україно, моя Україно, чужа Україно, навіки прощай!”

Критик. 7 вересня 1972 року судова комісія у кримінальних справах Київського обласного суду оголосила вирок: “Василя Стуса позбавити волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму строком на 5 років і засланням на 3 роки.”

Читач.         Вже цілий місяць обживаю хату,

                     Що, мабуть, і навикнути пора.

                     Стілець і ліжко, вільних три квадрати,

                     В віконці грати, а в кутку – пара...

Критик. Особливо важко переживав розлуку із сином та дружиною. Послухайте, які батьківські поради дає синові в одному з листів.

Поет.

                                               Дорогий сину,

Твого листа я чекав довго – дочекався! Приємний, майже дорослий лист.

                  Дуже радий, що Твоє серце вже здорове, що скоро знімуть з обліку. Нам, чоловікам, треба мати здорове серце.

              Твоє коло улюблених предметів розширилось – і так має бути. Світ – занадто великий і, щоб більше про нього знати, треба цікавитись багатьма речами.

                Твій велоспорт розвиває ноги, дає здоров‘я серцю. Але шкодить поставі! Для цього потрібна загальна зарядка – із гумою, скажімо. Аби Ти не сутулився.

                  Що то є – залізничний гурток? Я не збагнув. Дитяча залізниця?

                   Мати справу із залізом – хай це буде тільки гурток – теж потрібне нам, мужчинам. Бо мужчина – це значить залізний.

                 Ну, а музика робить нас людьми. Щоб ми багато могли відчувати й такого, чого словами не викажеш.

                Одне слово – вітаю твої захоплення.

                А от Шекспір – чи не тяжкий він Тобі? Я його дуже люблю.

                Недавно прочитав я чудову книгу про українського революціонера Дмитра Андрійовича Лизогуба. Це давній козацький рід, його предки боролися за незалежність України – в часи Богдана Хмельницького.

                Коли б Тобі захотілося прочитати цю книгу (автор Ю. Давидов, На скаковом поле около бойни), то або дістанеш у бібліотеці, або дістане мама, або вишлю я.

               Що б я Тобі порадив?

1. Ти повинен мати міцне тіло. Для цього Тобі потрібно: розвивати ноги (вони в Тебе слабкі), вправляти поставу...  Добре було б тобі ходити на спортивної гімнастики гурток, щодня робити вправи фізичні, обтиратися холодною водою, гартувати горло (полоскання підсоленою водою, з йодом, мити ноги холодною водою). Допомагати мамі в домашній роботі. Займатися з гумою (гума – це найкраще навантаження). Коли гумових бинтів в аптеках Києва немає, я надішлю звідси. Стеж за своєю ходою (обов‘язково – ковзани), аби хода була гарна і легка.

2. Вчи англійську мову – разів у п‘ять вивчай більше слів, ніж дають у школі.     

3. Добре вчись. Через шість років Ти станеш дорослим. Думаєш – це так багато шість років? Що в твої роки набувають за годину, потім не набудуть і за день.

4. Візьми собі за правило: завше бути справедливим, спокійним, розважним, мудрим (мудрим – то тяжче: вчитися довго – мудрості). Вироби в собі свого суддю – аби міг сам себе сварити, коли що не так учинив.

...Обіймаю – тато.

Критик. Син виконав батьків заповіт. Став філологом. Впорядковує батьків архів. Став автором ось цієї книжки про батька. Розрадою була поезія. Однак боліло й тривожило сумління, що за кордоном його вірші схвалювали й друкували, висували на здобуття Нобелівської премії, а на рідній землі – він державний злочинець.

Поет. “Написав кількадесят віршів, кільканадцять статей, переклав ряд творів Гете, Рільке, Брехта, Мопасана, Лорки, німецьких поетів ХХ століття, деякі вірші білорусів, росіян, французів, поляків, чехів, латишів”.

Критик. Василь знав усі слов‘янські мови, англійську, німецьку, французьку.

    У 1979 році він повертається на Україну і продовжує свою творчу діяльність, але вдома його не друкують. За кордоном виходять книги “Зимові дерева”(1970), “Свіча в свічаді”(1977). Його ім‘я стає широковідомим у світі.

     Та через півроку судовою колегією у кримінальних справах Київського міського суду йому оголошено новий вирок: 10 років позбавлення волі і 5 заслання. Звинувачення у належності до Української Гельсінської Спілки.

Читач.         Народе мій, коли тобі проститься

Крик передсмертний і тяжка сльоза

Розстріляних, замучених, забитих

По соловках, сибірах, магаданах.          

Критик. Поета Василя Лісового доля закинула теж у Мордовію. І ось його записи: “Хоч тут і немає змоги розповідати про конкретні обставини нашого життя в таборах, хочу все ж згадати про окремі випадки. Коли я прибув у поселення Барашево (Мордовія), в таборі серед в‘язнів був також Василь Стус. Час від часу у цеху, де ми працювали за швейними машинками, він підходив до нас і казав “кат з нею”, себто з роботою, і запрошував “на чай”. Одного разу заходжу до їдальні і бачу: “Василь – його обличчя в крові – тримає одного з в‘язнів, що лежить на землі (одного з тих сумнівних осіб, що ані з політичних в‘язнів, ані з військових злочинців, і які невідомо якими шляхами потрапляли до політичних таборів). Виявилось, цей в‘язень почав бити Василя (ударив в обличчя – рана, око підтекло), зачіпкою могло бути будь-що. Василь змушений був його тримати, аби той не бив його – достатньо було Василеві відповідати тим же, йому швидко могли оформити кримінальну справу.   

    12 жовтня 1980 року Андрій Сахаров писав:

“Стус – поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому? Я закликаю колег Василя Стуса – поетів і письменників у всьому світі, моїх колег – учених, Міжнародну Амністію, всіх, кому дорога людська гідність, виступити на захист Стуса”.

     А в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року у карцерній камері № 3 Стуса не стало. Під час сухої голодівки на знак протесту проти брехливого доносу наглядача.

Читач.         Ще вруняться горді, Славутові кручі,

Ще синіє ріки замріяна гладь,

Та вже поминув тебе птахом летючим

Твій час, твій останній. Попереду – падь...

Чіпляйся за кручу, як терен колючий,

Чіпляйся за небо, як яблуні цвіт,

Бо вже ослонився безокрай чужинний

Бо вже чужинецький ощирився край:

Прощай Україно, моя Україно,

Чужа Україно, навіки прощай.  

Учитель. У березні 1991 року постановою Ради Міністрів України Василю Семеновичу Стусу  посмертно посмертно Державну премію ім. Т.Г. Шевченка за збірку поезій “Дорога болю”.